ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ БАРИШІВСЬКОГО РАЙОНУ

image001

Коваленко Микола Митрофанович має великий, позитивний досвід управлінської діяльності: з 1990 року – голова Баришівської районної ради; у 1990 році був  обраний народним депутатом; у Верховній Раді України І скликання працював заступником голови комісії з питань відродження та соціального розвитку села; член Асоціації народних депутатів України. За час управлінської діяльності зробив вагомий внесок у створення матеріальних та духовних цінностей територіальної громади району.

За визначні заслуги в благодійній, гуманістичній, громадській діяльності, зміцненні міжнародного авторитету, вагомий особистий  внесок у створення матеріальних та духовних цінностей територіальної громади району, рішенням районної ради № 122-06-06 від 12.04.11 р. Коваленку М.М. присвоєно звання «Почесний громадянин Баришівського  району».

 

 

 

image002

Доктор Петер Хайлер очолював партнерське об’єднання «Баришівка – Пуллах» з 1990-2006 рік. Завдяки вмілому керівництву протягом 20 років діти та молодь Баришівщини мали можливість відпочивати в Німеччині, знайомитись з культурою Баварських земель. За час партнерських стосунків до району надійшло гуманітарної допомоги на суму 1 млн. гривень. Це – 2 карети швидкої допомоги, 3 пожежні автомобілі, медичне обладнання, медикаменти, предмети широкого вжитку, велосипеди. Доктор Хайлер особисто сприяв оформленню необхідних документів поїздки делегації (Пуллах – Баришівка, Баришівка – Пуллах) та відправленню вантажу на Україну через домовленості на рівні консульства, посольства, митниці.

За значний внесок у розвиток партнерських зв’язків між жителями Пуллаху та Баришівщини, особисте сприяння підтримці і розвитку гуманітарної сфери та соціального захисту населення Баришівського району, рішенням районної ради     № 406-17-06 від 12.04.12 р. доктору Петеру Хайлеру присвоєно звання  «Почесний  громадянин  Баришівського району».

 

 

image003Гамалій Лідія Павлівна – заслужений вчитель України с.Поділля

 Народилася 23 червня 1937 року. З 1955 року до виходу на пенсію  працювала в Подільському навчальному закладі.

За сумлінну  працю нагороджена державними нагородами:

– у 1976 році  занесена в Книгу Пошани Баришівського райвно та нагороджена Грамотою Міністерства освіти УРСР ;

– у 1978 році нагороджена медаллю «За трудову доблесть»;

– у 1982 році  –   «Відмінник народної освіти».

– у 1983 році  присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель України»;

– у 1987 році  нагороджена медаллю «Ветеран праці».

За багаторічну сумлінну працю, вагомий особистий внесок у створення матеріальних та духовних цінностей територіальної  громади та з  нагоди 90-річчя утворення Баришівського району, рішенням районної  ради  № 1043-38-06  від 26.09.13 р.  Гамалій Лідії Павлівні присвоєно звання  «Почесний  громадянин  Баришівського району».

image004

image005

На фото перший зліва капітан Беззубий І.Т., другий зліва полковник Артеменко І. Т., третій справа генерал Ямада

Беззубий Іван Трифонович народився в с. Ядлівка (нині с. Перемога) Баришівського району. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Член групи парламентерів, які приймали капітуляцію японської Квантунської армії. За бойові заслуги нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки. У 1946 році повернувся у спалену до тла Ялівку де працював спочатку бухгалтером, а потім головою колгоспу «Червоний пахар». З 1972 по 1978 роки (до виходу на пенсію) – голова сільської ради с. Перемога. Свою багаторічну невтомну працю вклав у відродження після війни села Перемога, у розвиток і славу колгоспу-мільйонера. За працю нагороджений орденами Жовтневої революції та Знак Пошани.

Нині Беззубий І.Т. померлий.

Війна для Івана Трифоновича Беззубого не закінчилася з розгромом фашистської Німеччини.

Мінлива доля готувала йому іншу роль дипломата – миротворця. Після закінчення у Тамбові курсів удосконалення командирів піхоти офіцера – фронтовика направили в Забайкальський військовий округ. Коли їх ешелон уже огинав озеро Байкал, на одній із скель він прочитав слова «Бійці, що перемогли фашистську Німеччину, зараз поспішають на Далекий Схід, щоб погасити останнє вогнище світової війни.»

Вірні своїм союзницьким обов’язкам радянські війська 9 серпня 1945 року перетнули кордон Монголії з Маньчжурією. Капітан Беззубий воював у групи управління штабу фронту. Японці чинили нашим військам шалений опір.

Щоб уникнути даремних людських жертв з обох сторін, командування радянських військ вирішило пред’явити японцям ультиматум про припинення вогню і беззастережну капітуляцію. Групу парламентарів очолив І.Т. Артеменко. Серед інших чотирьох офіцерів був і капітан І.Т. Беззубий. Транспортний літак із червоними зірками на крилах, супроводжуваний винищувачами взяв курс на Чанчунь.

І ось радянські парламентарі за столом переговорів. Напроти полковника Артеменка – головнокомандуючий японськими військами в Маньчжурії Ямада. Переговори почалися нелегко. Ознайомившись з ультиматумом, японський генерал почав з того що його та генералів може полонити тільки рівний по званню, став наводити інші несуттєві аргументи.

І все таки на переговорах взяв гору здоровий глузд. Акт про беззастережну капітуляцію і здачу японців в полон був підписаний. Чисельність полоненого контингенту Квантунської армії нараховувала до 663,9 тис. чоловік.

Капітан запасу Іван Трифонович Беззубий демобілізувався іі повернувся у спалену дотла Ядлівку у 1946 році. На грудях його парадного мундиру сяяли ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки. Трудився він, як і воював там, де було важче. Працював головою колгоспу, першим директором радгоспу, головою сільради. Свою багаторічну невтомну працю вклав фронтовик у відроджене з попелу село, назване гордим ім’ям Перемога, у багатство і славу колгоспу – мільйонера.

І ордени за працю – Жовтневої революції та Знак Пошани – тому підтвердження.

 

image006Шостак Віра Іванівна народилася 23 червня 1938 року в с. Масківці Баришівського району Київської області. Після закінчення школи працювала дояркою в колгоспі імені Комінтерну с. Масківці.

З 1982 по 2002 рік – працювала завідуючою ферми та помічником бригадира ферми вищевказаного колгоспу.

За сумлінну  працю нагороджена державними нагородами:

– 1971 рік – орден «Знак Пошани» ;

– 1973 рік – орден Трудового  Червоного Прапора ;

– 1986 рік – орден Жовтневої Революції.

Шостак В.І. – депутат Верховної Ради України   IX  скликання (1975-1980 роки) та Х скликання (1980 – 1985  роки).

За багаторічну сумлінну працю, активну громадську позицію, вагомий особистий внесок у створення матеріальних та духовних цінностей територіальної  громади та з  нагоди 90-річчя утворення Баришівського району, рішенням районної  ради  № 1043-38-06  від 26.09.13 р.  Шостак Вірі Іванівні  присвоєно звання  «Почесний  громадянин  Баришівського району».

 

image007Гавриленко Василь Васильович – працює на посаді завідувача терапевтично – неврологічного відділення Баришівської центральної районної лікарні з 1986 року. Фахівець вищої кваліфікаційної категорії .

Навчався на лікувальному факультеті Київського медичного інституту. Після отримання диплому, опанував фах лікаря – терапевта.

В 1975 році був зарахований в Київський науково – дослідний інститут ендокринології та обміну речовин на посаду лаборанта з вищою освітою лабораторії нейрогормональної регуляції кровообігу.

В 1979 році на конкурсній основі був зарахований науковим співробітником Київського науково – дослідного інституту медичних проблем.

Загальний стаж роботи в районі – 38 років.

Крім активної терапевтичної діяльності наполегливо займається науковою роботою. Приймає участь у з’їздах та конференціях  галузі медицини. Є автором друкованих статей в періодичних медичних виданнях.

Постійно надає висококваліфіковану спеціалізовану медичну допомогу населенню району. За час його роботи значно покращились показники здоров’я населення.

 Гавриленко В.В. – депутат   Баришівської районної ради V скликання.

Неодноразово відзначений подяками і грамотами районного та обласного рівнів.

За багаторічну сумлінну працю, активну громадську позицію, вагомий особистий внесок у створення матеріальних та духовних цінностей територіальної  громади та з  нагоди 90-річчя утворення Баришівського району, рішенням районної  ради  № 1043-38-06  від 26.09.13 р.  Гавриленку Василю Васильовичу  присвоєно звання  «Почесний  громадянин  Баришівського району».

tockuyЛеонід Григорович Тоцький народився 12 лютого 1932 року в селі Лехнівці Баришівського району Київської області.

У 1953 році закінчив Київське училище прикладного мистецтва, а в 1965-у – Київський державний художній інститут.

У 1953-1960 рр. працював художником-реставратором у Софійському соборі, Кирилівській та Іллінській церквах.

Із 1965-го до 1993-й роки – художник-монументаліст Київського комбінату монументально-декоративного мистец­тва. У цей час за його участю виконані монументально-декоративні композиції: «Засновники Києва» (розпис, мозаїка, різьблення по дереву, карбування) у готелі Інституту теоретичної фізики НАН України (1970 р.); «Козацька рада» (розпис із інкрустацією соломою) – в санаторії «Бердянськ» (1972 р.); «Хвала життю», «Море», «Зустріч із сонцем», «Дерево життя», «Рибалки» (мозаїка, литий вітраж, різьблення по каменю, ковка) – в санаторії «Лазурний» у Бердянську (1974-1977 рр.).

В інтер’єрі церкви Благовіщення павільйону Золоті ворота у Києві виконав мозаїку підлоги та ковку дверей (1982 р.). У 1988-1989 рр. брав участь у благоустрої Корсунь-Шевченківського парку (ковка, різьблення по дереву…).

Із 1993 р. Леонід Григорович Тоцький працює як художник-реставратор та художник-монументаліст на підприємстві «Майстер» від корпорації «Укрреставрація».

Ним виконані Меморіальна могила героям Чорнобильської аварії та металева альтанка на честь подвигу військовослужбовців-ліквідаторів (ковка, граніт) у Києві на Лівобережжі (1995-1996 рр.); мозаїка-ікона князя Володимира-Хрестителя на фасаді Храму-Хрещальні в Києві (1997 р.).

Леонід Григорович – автор оформлення інтер’єру церкви Георгія Переможця – першої церкви МВС України (ковка, мармур, вітраж; Київ, 1998 р.). За його ескізами виконана кована огорожа Свято-Михайлівського монастиря (1999 р.).

Під час реставрації Полтавського краєзнавчого музею Л.Г.Тоцький відтворив картини та орнаментальні мотиви в інтер’єрі з розписами С.Васильківського, М.Самокиша, втраченими в період Великої Вітчизняної війни. У відтворенні картини «Полковник Пушкар» брав участь і художник Анатолій Кучай.

Л.Г.Тоцький – автор мозаїчних композицій у Хрещальні Успенського собору (церква Івана Предтечі), композиції (мозаїка) склепіння лівої частини під час реставрації залізничного вокзалу у Києві; один із авторів проекту відновлення інтер’єру Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема його центральної частини (XII ст.), мозаїк, копій мозаїк та фресок й орнаментального декору (1997 р.) і мозаїк Хрещальні Михайлівського Золотоверхого собору (2002-2003 рр.).

А ще Леонід Григорович – майстер дружнього шаржу. Нині він працює над виготовленням копій мозаїк із оригіналів у Софійському та Михайлівському соборах, які демонструються на вітчизняних і міжнародних   виставках. Окрім того, Л.Г.Тоцький продовжує роботу над відновленням інтер’єрів Полтавського краєзнавчого музею від підприємства «Майстер» корпорації «Укрреставрація».

За визначні заслуги у розвитку національної культури та мистецтва, з нагоди     91-річниці утворення Баришівського району рішенням районної ради № 1453 – 53 – 06 від 21серпня 2014 року присвоєно звання «Почесний громадянин Баришівського району»

image001Левченко Марія Гнатівна, народилася 5 грудня 1951 року в с. Сніжна Погребищенського району Вінницької області.

У 1966 році закінчила Сніжнянську восьмирічну школу та вступила до Сквирського сільськогосподарського технікуму на агрономічний факультет.

Після закінчення навчання в 1970 році була направлена на роботу в радгосп ім. Комінтерну Баришівського району Київської області, де працювала бригадиром овочевої бригади, агрономом овочеводом, керуючою відділка, старшим агрономом господарства.

У 1972 році вступила до Київського ордена Леніна державного університету ім. Т.Г.Шевченка на біологічний факультет. В 1978 році закінчила університет, здобувши кваліфікацію біолог-фізіолог рослин, викладач біології та хімії.

З 1978 року Марія Гнатівна працює в Баришівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 2. Досвід роботи вчителя вивчають та поширюють педагоги району та області. На базі закладу функціонує майстер-клас заслуженого вчителя України Левченко Марії Гнатівни. Педагог є автором адаптованих програм з біології для учнів, які навчаються у профільних класах та класах з поглибленим вивченням біології.

За досягнення на освітянській ниві Марія Гнатівна нагороджена Почесною Грамотою Міністерства освіти України (1983, 2016 рр.), Почесними грамотами Київської обласної державної адміністрації (2001, 2005 pp.).

У 1986 році Марії Гнатівні присвоєно звання «Відмінник народної освіти УСРСР», у 1988 році – «вчитель-методист». У 2002 році Указом Президента України присвоєно звання «Заслужений вчитель України».

У 2007 році Левченко Марію Гнатівну нагороджено районною премією «За заслуги в галузі освіти імені М. Зерова» та присвоєно звання «Лауреат районної премії за заслуги в галузі освіти імені М. Зерова».

За 37 років роботи в школі має 22 продовжувачів своєї справи – вчителів біології та хімії. Її учні є постійними призерами обласного та всеукраїнського етапів Всеукраїнських учнівських олімпіад з біології та екології:

За значний особистий внесок у підвищення рівня освіти та виховання нації, визначні заслуги у розвитку освіти Баришівського району та з нагоди 92-річниці утворення Баришівського району рішенням районної ради №1866-65-06 від 17 вересня 2015 року присвоєно звання «Почесний громадянин Баришівського району»

semenjaka

Микола Миколайович Семеняка народився 6.12.1967 р. у с.Кам’яне Рокитнівського району на Рівненщині. Коли йому виповнилося 6 років, батьки переїхали до Сибіру. Там, у Тюменській області, виріс, вивчився. Звідти й на армійську службу призвали.

Із 1987 по 1989 роки перебував в Афганістані, воював у складі 345-го окремого гвардійського парашутно-десантного полку (3-ій батальйон, 9-та рота). Серед багатьох нагород – орден Червоної Зірки, медаль та орден В.Ф.Маргелова. Реальні картини афганської війни, стосунки між нашими бійцями й талібами, моджахедами відтворені у фільмі Федора Бондарчука «9 рота».

Із 1989 року проживав в Україні (с.Коржі Баришівського району).

Із 1999 року – фізична особа-підприємець.

Із 2006 по 2010 роки – депутат Коржівської сільської ради.

Із 2010 року – депутат Баришівської районної ради.

У 2014 році – голова Баришівської районної ради.

Із 2015 року – депутат Київської обласної ради VII скликання, член постійної комісії з питань екології, природокористування, водних ресурсів, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та інших надзвичайних ситуацій.

Микола Семеняка – українець родом. Він повернувся на землю батьків, пройшовши через Афганську війну, бо усвідомив: Батьківщина або є, або її немає. Його Батьківщина із діда-прадіда – Україна.

Агроном за спеціальністю, він мріяв працювати на землі, яка споконвіків вважалася «житницею» Європи. В одному із господарств Баришівського району М.М.Семеняці запропонували роботу, про яку у народі кажуть – «заступник заступника». А він, змужнівши на війні, виніс із неї не тільки загострене почуття справедливості, а й прагнення бути першим, якщо треба йти в атаку, або останнім, коли доводилося прикривати відхід бойових побратимів. А другорядні ролі – вже були не для нього.

Микола Миколайович був із категорії людей рішучих, сміливих і невгамовних. Реаліст за сприйняттям життя (а воно його учило без поблажок), він певен: боротися за кардинальні зміни в суспільстві й діяти треба сміливо, рішуче та наполегливо.

М.М.Семеняка був серед активістів, які брали участь (2008 р.) у протестних акціях щодо недопущення будівництва на Баришівщині заводу «ROCKWOOL» із виробництва «кам’яної вати». І позиція громади виявилася сильнішою від попередньо прийнятих адміністративних рішень.

За відданість правді й турботу про громаду в 2014 році депутати обирають Миколу Семеняку головою Баришівської районної ради. Проте чи можна всидіти у зручному кріслі, в охайному й затишному кабінеті, коли ті, з ким стояв пліч-о-пліч на Грушевського, воюють на передовій, пережидають обстріли в вологих окопах і так розраховують на підтримку досвідчених і обстріляних бійців? Не в його правилах було відсиджуватися, ховатися за спинами товаришів, тому вже за кілька місяців Микола Миколайович поповнив лави «Айдару», був командиром штурмової роти добровільного батальйону, брав участь у визволенні Слов’янська від терористів.

Після повернення з фронту боротьба для нього не завершилася. Будь-яка несправедливість, людський біль, розпач, крик про допомогу відлунювали у серці М.М.Семеняки.

Коли стало відомо, що в Яготині планується відкриття центру для розміщення біженців із Сирії і громада забила на сполох, до місцевих протестувальників одразу ж приєднався Микола Миколайович. Активісти, серед яких були члени «Правого сектора» і пересічні містяни, організували блок-пост, щоб не допустити завершення будівництва. Разом із обуреними місцевими жителями днював і ночував там і наш земляк.

Допомагаючи сусідам відстоювати свою позицію, не оминав увагою Микола Миколайович і проблеми рідного краю. Допомога школам, дитячим садочкам, медичним амбулаторіям, соціальним установам – чи не в кожному селі на Баришівщині він залишив гідний слід, світлу пам’ять і приклад для наслідування. А скільки хворих баришівчан вдячні йому за повернене здоров’я й врятоване життя!

Ми повинні пам’ятати й цінувати своїх героїв, тільки тоді отримаємо шанс на щасливе й заможне майбутнє. Микола Семеняка запалив на боротьбу за власну державу.

За вагомий внесок у соціально-економічний розвиток територіальної громади Баришівського району, мужність та патріотизм, значний особистий внесок у становленні української державності, з нагоди 93-річниці Баришівського району рішенням районної ради № 242-10-07 від 13 вересня 2016 року р. посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Баришівського району»